Статті » Чи є в Україні расова нетерпимість та ксенофобія?


29 серпня 2008 від oksana
Станом на березень 2008 року в Україні було зафіксовано 29 інцидентів з учиненням насильства над іноземцями, що, на думку міжнародних експертів, можуть кваліфікуватися як расова нетерпимість чи ксенофобія. Кількість подібних проявів сьогодні перевищує аналогічну статистику за увесь 2007 рік. Моніторинги правозахисних організацій фіксують більші дані, проте деякі інциденти не отримують офіційного продовження, адже їхні жертви просто не звертаються до правоохоронних структур за допомогою.
За матеріалами Конгресу національних громад України у 2007 році жертвами насильницьких дій на підставі расової, національної та релігійної ненависті стало 70 осіб (відповідні цифри стосуються не тільки іноземців, але й представників національних меншин). Такі дані було наведено у листі голови комітету ВР з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних стосунків Шарова до прем'єра, де йшлося про "незадовільне патріотичне та світоглядне виховання нашої молоді".
Є й інші цифри. Так, за даними представника омбудсмена Василя Терещука, "внаслідок нетерпимості на національному ґрунті за 2006-2007 роки в Україні зафіксовано близько 100 випадків ворожнечі через ксенофобські настрої, і їхнім результатом стали 20 смертей людей іншої національності".
Питання міжетнічних взаємин у суспільстві в Європі актуалізуються через питання міграційної політики. Більше 40% усіх іммігрантів в країнах Європейського Союзу не є європейцями за своїм походженням, і ця цифра тільки зростатиме.
Голландія, Швеція, Великобританія, Німеччина орієнтовані на притік до себе іноземців. При цьому кожна країна намагається шукати хоч і схожі, але власні форми і моделі політики стосовно інтеграції новітніх міграційних спільнот, а політика інтеграції не підмінюється шляхом асиміляції.
Зрозуміло, що складні процеси інтеграції мігрантів у суспільства країн ЄС не проходять однаково безхмарно, але там намагаються запобігати мові ворожнечі у ЗМІ, та запроваджувати цілеспрямовані державні програми для мігрантів та самого суспільства, які б потенційно сприяли порозумінню.
В Україні ситуація є відмінною. Зокрема актуальним є риторичне питання щодо наявності чітко визначеної складової вітчизняної міграційної політики, бачення моделі інтеграції і адаптації новітніх спільнот "нетрадиційних мігрантів" в українське суспільство.
З одного боку це можна пояснити тим, що Україна незаможна країна і не має достатнього досвіду в цій сфері, з іншого й тим, що в країні ці питання в сфері міграційної політики взагалі не входять бодай в якийсь перелік пріоритетів.
Наприклад, в указі президента про напрями державної міграційної політики України та невідкладні заходи щодо підвищення її ефективності, проблеми адаптації та інтеграції мігрантів взагалі не стоять на порядку денному.
Основні напрями державної політики переважним чином стосуються заходів та кроків щодо протидії нелегальній міграції, для того, щоб Україна не перетворилася на буферну зону та відстійник для нелегальних мігрантів, які шукають кращої долі в країнах ЄС.
Такі побоювання та ризики цілком справедливі. Проте, окрім потреби у комплексній протидії нелегальній міграції, боротьбі з "кримінальним супроводом" цього явища, законодавчими проблемами стосовно договору про реадмісію з РФ, існує ще й такий бік справи як питання ставлення з боку суспільства до тих мігрантів, які вже перебувають в Україні.
До речі, ще в 2001 році за даними всеукраїнського перепису населення було встановлено, що постійно в Україні мешкає 168 тисяч громадян інших країн. Осіб без громадянства налічувалося близько 83 тисяч, а тих, хто не вказав громадянства - 40 тисяч.
Поступово в України формуються етнічні діаспори, які ще за часів радянського минулого не були властивими для етнічного складу країни. Наприклад, експерти вказують, що в Києві зростають етнічні громади китайців та азербайджанців, у Харкові збільшується етнічна спільнота в'єтнамців.
В той же час кількість осіб, які легально та офіційно реєструються після свого приїзду в Україну для трудової діяльності в середньому становить 10 тисяч осіб на рік. Сьогодні майже 40 тисяч студентів з 129 країн світу навчаються у 209 українських вищих навчальних закладах і проживають здебільшого у великих містах, таких, як Київ, Харків і Одеса.
Скільки іноземців фактично перебуває в Україні достеменно встановити дуже складно, хоча деякі експерти вказують на цифру, що дорівнює майже мільйону щорічно.
У 2006 році з'явилися й інші красномовні дані. Так, у звіті тодішнього генерального секретаря ООН Кофі Аннана, поданому на розгляд учасників 39-ї сесії Комісії з народонаселення і розвитку, зазначалося, що Україна входить у першу п’ятірку країн, де мешкають міжнародні мігранти, і займає 4-е місце в цьому списку.
Але переважним чином про ці новітні етнічні спільноти та громади стає відомо у зв'язку з кримінальними підтекстами - нелегальна міграція, наркотрафіки, торгівля людьми. Скільки іноземців осідає в Україні достеменно невідомо, так само як і те, які ж наслідки для суспільства це матиме в подальшому. Як це, наприклад, за 5 років відіб'ється на етнічному складі країни, й які кроки робитиме влада у цьому контексті.
Ці питання здебільшого сьогодні є риторичними й залишаються без відповіді. Наприклад, у проекті вітчизняної державної етнополітики, направленому 14 березня 2008 до Кабінету Міністрів й представленому для громадського обговорення навіть не йдеться про новітні міграційні спільноти, нетрадиційних мігрантів та можливу спеціальну політику стосовно них.
Поки що жодного слова про відповідні проблеми не фігурує й у проекті програми діяльності нинішнього уряду, яка досі чекає на своє затвердження у парламенті.
Отже питання стосовно дій держави відносно новітніх міграційних спільнот в Україні розглядаються з боку держави переважним чином в контексті міграційної політики, яка ж до того сама чітко не сформульована в країні та нескоординована належним чином.
Один з ризиків неуваги до тенденцій збільшення кількості нетрадиційних міграційних спільнот в Україні, відсутність спеціальних освітніх заходів, наприклад в сфері соціальної та молодіжної політики, в майбутньому може вилитися у збільшення радикальних інтолерантних молодіжних течій стосовно іноземців.
На подібні тенденції сьогодні постійно вказують представники міжнародних інституцій. В одному з пунктів Третьої доповіді по Україні Європейської комісії проти расизму та нетерпимості йдеться, що іноземні студенти "стають мішенню нападів расистського характеру, які вчиняють члени груп скінхедів як в межах, так і поза межами університетських містечок (в метро, клубах, ресторанах тощо)".
21 березня 2008 року відбулася зустріч послів країн-членів ЄС в Україні та українських міністрів юстиції Оніщука, внутрішніх справ Луценка, під час якої представниками Євросоюзу було висловлено занепокоєння збільшенням інцидентів в Україні з насиллям над іноземцями, що можуть кваліфікуватися як расова нетерпимість чи ксенофобія.
Крім того, висловлюється занепокоєння з приводу реакції на подібні інциденти з боку правоохоронних органів України, які здебільшого кваліфікують подібні випадки насилля як звичайне хуліганство. Ще 14 березня аналогічні питання порушувалися під час підписання протоколу до Меморандуму про взаєморозуміння щодо надання технічної допомоги українським правоохоронним органам між урядами України та США. Посол США в Україні Вільям Тейлор зазначив, що вважає малоефективною роботу Міністерства внутрішніх справ України в розслідуванні злочинів проти іноземців. В ООН вказують, що в Україні зростає кількість нападів за расовими ознаками.
Українська влада шукає форми інституційних відповідей на подібні звинувачення. У 2007 році Міносвіти визнало факт дискримінації іноземних студентів у ВНЗ і закликало до толерантного ставлення студентів один до одного.
13 листопада 2007 року МЗС запровадив посаду посла з особливих доручень з питань протидії проявам расизму, ксенофобії та дискримінації, основним завданням якого є "робота, направлена на попередження та вжиття відповідних заходів по боротьбі з антисемітизмом, недопущення розпалювання міжнаціональних та міжконфесійних конфліктів в Україні та координація заходів та дій в цьому контексті з іншими міністерствами та відомствами".
Ще в травні 2007 року МВС розробило та затвердило план заходів щодо протидії расизму на період до 2009 року. У Департаменті карного розшуку Міністерства створено окремий відділ з напрацювання й реалізації стратегії боротьби із етнічною злочинністю, а сам Луценко заявив, що ініціює створення міжвідомчої робочої групи з питань протидії ксенофобії і расизму.
Утім представники української влади здебільшого стримано коментують подібні звинувачення у бездіяльності стосовно проявів ксенофобії. За словами міністра юстиції Миколи Оніщука, заяви про існування в Україні расизму як явища є некоректними і передчасними: "Сьогодні можна говорити лише про окремі епізоди, кожен з яких держава ретельно розслідує", - вказував він на початку лютого, відповідаючи на занепокоєння міжнародних інституцій з приводу зростання кількості нападів на іноземців.
Але, після резонансних вбивств іноземців на початку року Луценко оприлюднив доволі загрозливі цифри, зазначивши, що ці випадки не такі вже й поодинокі: "За останні два місяці правоохоронні органи встановили "тільки в столиці понад 500 членів організації "Скінхед", з них 30 - раніше судимі".
Міністр внутрішніх справ заявив також, що міліція "масово порушує кримінальні справи", якщо в діях членів цієї організації є склад злочину, аби зупинити акти насильства на вулицях Києва.
Утім, 28 лютого 2008 року заступник міністра внутрішніх справ Володимир Євдокимов заявив, що МВС України здійснило низку кроків проти пожвавлення діяльності радикальних суспільних утворень і зазначив, що "серед тисяч скоєних проти гостей з-за кордону злочинів - а там були і вбивства (у 2007-му - 22, а з початку 2008-го - 5), практично майже відсутні расистські чи ксенофобські мотиви, окрім, хіба що вбивства громадянина Конго у Києві".
На думку заступника міністра, здебільшого причиною подібних інцидентів "ставали хуліганські прояви чи звичайні злодійські наміри і тривіальне побутове підґрунтя".
До речі, однією з підстав саме у такий спосіб трактувати відповідні ситуації, є недосконале кримінальне законодавство щодо злочинів, скоєних на підставах расової ненависті.
Стаття 161 Кримінального кодексу як і раніше передбачає кримінальну відповідальність за умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями.
Однак ця норма рідко застосовується судами, оскільки для засудження на підставі цього положення треба довести умисність дій правопорушника, а це не завжди просто зробити. Крім того, стаття 161 продовжує посилатися лише на громадян, але не апатридів та іноземців. І це тільки один з непоодиноких прикладів, який ілюструє наслідки неуваги до питань протидії ксенофобії та расизму.
Звичайно, відповідні питання є надто багатомірними. Це й діяльність всередині суспільства, розвиток економіки, соціальної, освітньої політики, розробка та впровадження політики для інтеграції мігрантів.
Ці заходи мають бути комплексні та взаємопов'язані, адже якщо питанням протидії ксенофобії не приділяти увагу вже сьогодні, завтра ця проблема може стати ще одним чинником, який характеризуватиме застарілі хвороби українського суспільства, на які воно ще не виробило дієвого імунітету.
Автор:
Юлія Кисельова
www.pravda.com.ua