Статті » Точка зору: Про нас, про інородців


28 листопада 2008 від oksana
Моя мати - кореянка, батько - українець, в Україні я виросла і живу, а по-українськи говорю краще багатьох тих, у чиїх жилах тече тільки слов'янська кров. Так чому мене називають інородцем? - цікавить Ярославу Калюжну, журналіста програми Без табу на каналі 1+1.
Моя мама живе в Україні. Вона не просто іншої національності, вона іншої раси. Вона та людина, з якою зараз пропонують боротися різними способами.
Тому мені є що сказати по цій темі!

Для тих, хто вважає що має право ділити людей на українців і всіх інших, можу як інородець - так називають ультраправі таких, як я, - сказати, що все це було б смішно, якщо б не так сумно. За яким принципом мене, наполовину кореянку, можна назвати неукраїнкою, якщо ще в 1980 році, коли всі "справжні" українці навчалися в російських школах (я не засуджую, тоді так було зручніше, престижніше і вигідніше для майбутнього), я, "інородка", ходила в єдину українську школу в місті. І тоді ніхто не сумнівався в моїй національності.

Я одна в місті називала свого батька не "папою", а татом і не соромилася, коли на мене оберталися і дивувалися, що я так природно і щиро таткала через кожні п'ять хвилин, коли щось випитувала у батька.

І моя мама, яка приїхала з Середньої Азії, не забороняла мені говорити рідною мовою, мало того, сама старанно вчила українську та й розмовляю нею краще за багатьох.

Так у чому моє інородство? Тільки в тому, що моя мама приїхала сюди 16-річною, вийшла заміж за українця і виховала своїх дітей українцями? Вона не змінювала національність, але прийняла громадянство країни, в якій народилися її діти. Вона не змінювала віру, але хрестила своїх дітей, тому що ні разу не мала сумніву, що її діти православні?

Вона живе в цій країні і любить її не менше, ніж ті, хто, не вірячи в Україну, давно звідси виїхали у пошуках кращого життя. Чому вона повинна переживати, що хтось називає її родину інородцями?

Ще дитиною у розмові з братом я захищала українську назву метелика. Я доводила, що правильно говорити "Метелик". Я в цьому була переконана набагато більше, ніж мій двоюрідний брат - українець, який здивовано витріщав очі, почувши незнайоме слово.

Цю дитячу суперечку до хрипоти я пам'ятаю досі.

Я, "інородка", перечитала купу світової літературної класики українською мовою, тому що бібліотека у тата була виключно з українськими перекладами. Я, "інородка", і зараз у книжковому магазині шукаю книжки в перекладі.

І після цього можна сказати, що я українка лише юридично, а взагалі я тут чужа?

За все своє життя, до моменту прочитання в Корреспонденті статті Бориса Рудя про те, що ультраправі піднімають голову, я не відчувала, що інша, не така як усі. Мої подруги - українки, колеги - українці, і ніколи ні в кого не виникло думки, що я українка тільки юридично.

У мене ніколи не було проблем, пов'язаних з моєю несхожість на інших. Ніколи я не відчувала дискомфорту у себе на батьківщині через те, що я інша. Мені навіть в страшному сні не могло присниться, що коли-небудь я стану чужою у своїй власній країні.

Маленькі діти, які бачать своїх батьків, не усвідомлюють, якого кольору у них шкіра або який розріз очей. Мій молодший брат років до п'яти був абсолютно впевнений, що мама у нас українка. Він не міг ідентифікувати її як представницю іншої раси. А коли одного разу в розмові тато сказав, що мама кореянка, брат не міг у це повірити. Значить, весь цей час він не бачив расових відмінностей, хоча в нашій великій українській родині мама була така одна.

Один тільки цей факт мене цілком і повністю переконує в безглуздості і надуманості всіх ксенофобських та расистських вигадок. Мабуть, комусь це вигідно.

Подорожуючи Європою, мене вразило толерантне ставлення європейців до всіх, кого в статті ультраправі назвали інородцями. І зараз, коли Європа намагається об'єднуватися, у нас виникають організації, які ділять людей на наших і чужих. Це страшно.

Я завжди радію, коли за кордоном зустрічаю українця. Я ніколи не соромлюся сказати в будь-якій країні, що я українка, в той час коли багато хто намагаються нічим не видати, звідки вони приїхали. Напевно, не у багатьох виникає почуття щастя, коли вони, переїхавши кордон, бачать українські назви міст і сіл.

Говорити про це можна багато і довго ... І безрезультатно.
Герман Гессе в одному зі своїх творів сказав: "Істина повинна бути пережита, а не подана".

Я це пережила, а вас цього навчили. Тому мені краще знати, що таке любити Україну по-справжньому, без фашизму.

І останнє. Про справжніх українців. Я завжди ніяковію від хамства і невігластва і я не знаю, як на нього реагувати. Напевно, коли я читала статтю, вигляд у мене був абсолютно розгублений. Моя колега, чистокровна українка, побачивши моє обличчя, запитала: "Щось сталося?" А після того як я їй показала статтю, сказала: "Ми, українці, такі вразливі. Будь-яка дурниця може нас розчулити. Негайно викинь це з голови".

Джерело: http://korrespondent.net