Вірші есе твори

14.Сповідь на автобусній зупинці, Волох Богдан,смт.Чорнобай, від 7 до 12 років

Одного погожого весняного дня я вийшов зі школи: "Який сьогодні гарний день! Як ясно світить сонечко! І як чудово виблискують мої новенькі туфельки. "
Я почував себе справжнім королем і щиро посміхався перехожим.
"Що там у нас з уроками на завтра? Більшу частину я зробив ще в неділю і мамі допомагати не треба, бо ще вчора прибрав в кімнатах. Тато казав, що купить продукти... Ну, тоді поїду ненадовго до Дмитрика. Журнали подивимося."
Я рішуче повернув до автобусної зупинки...
Одна за одною спинялися і від'їжджали маршрутки, забираючи людей та потрібного мені номера серед них не було. Я зручно вмостився на лавці й дістав з портфеля шоколадний батончик. Тільки-но приготувався захрумтіти улюбленими ласощами, як почув поруч із собою невтішне схлипування. Я озирнувся: на іншому кінці лавки, похнюпившись сидів невеличкий білявий хлопчина у поношеному одязі, брудними кулачками розмазуючи сльози по обличчю.
Я підсунувсь ближче.
- Хочеш? - простягнув малому шоколадку.
Він рвучко підняв голову і я зустрівсь із поглядом його великих синіх очей, в яких застиг пекучий біль і образа. Хлопчик від несподіванки хлипнув і з-під його коротких рудуватих вій швидко побігли по щоках чималі краплини. Від несподіваної уваги хлопя розчулилося і залилось гірким плачем.
- Слухай! Не плач! Я теж двійки одержував і не один раз. Перездаси!.. - намагався я підбадьорити малого.
- Та ні... мене... я... батько побив... це ще не все... це не найгірше... - хлопець закотив рукава і я побачила синці та подряпини.
- За що це? - вжахнувсь я і аж відсахнувсь.
Хлопчина, відчуваючи, що є кому хоча б пожалітися, продовжував:
- Я закінчив три класи. Мені дуже подобалось природознавство і фізкультура... я найшвидше бігав і найдалі стрибав. Вчителька мене хвалила, казала, що я буду спортсменом... навіть хотіла записати в спортивну секцію.
Гарна вчителька, добра... а я вже цілий рік до школи не ходжу. Олена Василівна і додому приходила. Хотіла забрати мене в школу. Батько не пустив. Каже: "Я сам жодної книжки не прочитав і живий досі! В хаті он на хліб немає, а він в школі штани протиратиме!"
Хлопчик сумно зітхнув і повів розповідь далі:
- Незабаром послали мене допомагати дядьку Лук'яну продавати газети в електричці. Та звідти мене вигнали і теж побили, бо конкуренція. Красти і старцювати ж я не хочу, це погано кінчається, якби мене не примушували... А батьку ж треба кожен день на чарку і закусити, та й мати з ним за компанію любить... Вони в мене безробітні.
Я відчула беззахисність і безнадію в його голосі. Малий, перевівши подих, продовжив:
- А оце знедавна кожнісінький день, у будь-яку погоду мию машини біля Торгового центру. Буває заплатять копійки, а буває - і нічого не дадуть. Та зустрічаються і чесні люди... Я ж усі гроші додому приношу, тільки по п'ять копійок собі залишав, а їм все мало. А вчора у мене був день народження... Прийшов хрещений. Подарував аж 20 гривень! Наварив я картоплі, купив оселедця. Я такий радий був, що про мене пам'ятають!
І тут обличчя хлопчини болісно перекривилось:
- Я хрещеного провів майже до самого дому, а сам усе мріяв, що я собі куплю на 20 грн. "Ах ти, негіднику! - зустрів мене на порозі батько. - Де гроші заховав? Ач, що надумав! Від рідних батьків гроші ховати! А оселедця за що купив?" Батько побагрянів від гніву і грізно грюкав по столу кулаком. Потім він почав люто перевертати все в хаті, аж поки не знайшов двадцятку.
"Дармоїд клятий! Хіба можна таким малим гроші мати?" - батько зняв наска і мені дісталося як ніколи...
Голос у хлопця зірвався, бо його знову почали душити сльози несправедливої образи.
- Ну не плач! На, з'їж цукерку! - я знову простягнув йому шоколадку.
Хлоп'я вдячно взяло ласощі:
- Знаєш що? Я більше додому не прийду.,. Піду на вокзал, сяду на маршрутку, а там - що буде. Хай хоч помру, але додому більше не вернуся.
Мій співрозмовник подивився на мене відчуженим поглядом, і я зрозумів, що він так і зробить. Хлопчина рвучко встав і попрямував вздовж тротуару, все більше віддаляючись від зупинки.
А я залишивсь сидіти на лавці, сумно проводжуючи його очима: "Не від радощів же дитинства покидають рідну домівку діти".
Пройшло кілька років, а я й досі не можу без хвилювання і душевного трепету згадувати той випадок на автобусній зупинці.
Ця історія не дає мені спокою ні вдень, ні вночі. Однак вірю, що моєму знайомому з автобусної зупинки пощастить, йому зустрінуться добрі люди і у нього буде своє світле, радісне майбутнє.