Вірші есе твори

17.Маленьке сонечко, Ликова Катерина,м.Миколаїв. від 17 до 24 років

- Привіт, сонечко! Як завершився твій перший тиждень у новій школі?!, – викрикнув Орест. – Чого ти така сумна? Хто образив, – Вже серйозно та із занепокоєнням продовжив він.
Золотокоса дівчинка років десяти сиділа на підвіконні. Сонце загравало і виблискувало жовтогарячим промінням на її голові. Вона насуплено поглянула на брата.
- Мені одиницю вліпили! Та ще по чому! По праці! І знаєш за що?! За серветку!
- Та серветка ж була пречудова, – схаменувся Орест.
- Ото ж то, занадто чудова! Мені вчителька не повірила, що це я її вишивала.
- Гаразд, ходімо розбиратися. Нікому не дам тебе образити, тим паче вчительці – чужій людині.
- Ходімо!, – згостринкою на язиці мовила жовтоволоса.
Вони рушили порожнім коридором. Тихенько постукали у двері кабінету праці і трішки зазирнули у середину. Там сиділи дві жінки. Одна – Анастасія Миколаївна – вчителька праці, інша – Віолетта Костянтинівна, на радість правдошукачів, – була класним керівником 5-А, в якому і вчилося насуплене жовтогарячеволосе створіння з одиницею у щоденнику.
- Заходьте, – пролунало з кабінету.
- Вечір добрий!, – привітався Орест.
- Я вже здогадалася з приводу чого ви до нас завітали. Ви ж опікун цього полум’яного чортеняти.
- Так, я її брат.
- Вона вам мабуть понарозказувала. Прибрехати ж любе, – із щирою посмішкою заспокійливо-колисково промовила Анастасія Миколаївна.
- Моя сестра ніколи не бреше, - твердо вимовив Орест, – вона сама вишивала ту серветку…
- Ну, ви вже так не гарячкуйте, – прикрикнула Віолетта Костянтинівна, захищаючи колегу. Їй же як новенькій навіть можливість виправитися дали. Лише для цього потрібно самостійно виконати роботу.
- Не буду я перероблювати, – з біллю і образою мовила руда.
- Тихо, маленька, я сам. Вийди у коридор, а то ще й розплачешся зараз. Йди, – ніжно мовив до сестрички Орест.
Коли двері зачинилися він продовжив розмову.
- Послухайте, ми живемо удвох. Мати з батьком загинули. Я вишивати хрестиком не вмію взагалі. Сусідів у нас немає, родичів, друзів, у мене навіть дівчини поки що немає. То скажіть на милість який домовик-лісовик їй ту серветку вишив. Вона ж її сама…
- Добре, – сказала Анастасія Миколаївна.
- Ні, почекайте! Я ще не закінчив. Вона її тиждень сама вишивала. Вона три роки у мистецький гурток ходила, і малює вона чудово, і в’яже, мені ось, подивіться, – Орест дістав із кишень прегарні коричневі пєрчаткі, - подивіться, вона мені ці дві рукавички з пальчиками сама…
- Гаразд, – ви мене переконали, мовила Анастасія Миколаївна.
- Краса таки, додала Віолетта Костянтинівна, роздивляючись рукотвір. Рукавички були дивовижно зв’язані, та ще й оздоблені візерунком з ниток того ж кольору. – Ви вже нас пробачте. Талант не завжди ж роздивишся.
- Звичайно, легше назвати брехухою, – гостро мовив Орест.
- Ну годі, ми, як педагоги, зрозуміли помилку. Все виправимо. Не турбуйтеся.
- Ти скоро, – сонечко виблиснуло із-за дверей і настирно-вимогливо дзиркнуло на брата.
- Йду, маленька.
***
Вони разом вийшли зі шкільного подвір’я. Листя шурхнуло під їх ногами. Вітер заграв з їх волоссям. Сонце сідало і залишало по собі малинові плями на небі.
- Ти наступного разу не дуже вже й старайся шити-вишивати, – мовило дівча.
- Та ні, навпаки, тепер доведеться постаратися, ти ж тепер талант, моє маленьке сонечко!
- Коли це я встигла ним стати?
- Ну, я сказав, що ці рукавички, – Орест вийняв їх із кишені і почав одягати, - що це ти мені їх зв’язала, – підхопив сестричку на руки, її голова опинилася на сонці і те залило її гарячим сяйвом, – маленьке сонечко, нікому не дам тебе образити.
Полум’яне чортеня нарешті посміхнулося і любляче-ніжно поглянула на брата.