Вірші есе твори

1. Подруга,Бичковська Олександра, від 17до24років

[/b][b] Я йшла містом не тямлячи куди йду і навіщо. Я навіть не чула скреготу зненацька гальмуючої автівки і не розуміла, що від мене вимагає водій. Згодом якась жінка розмахуючи господарською сумкою, навіщось показувала мені розбиту склянку…
Щонайменше дві години я нічого не чую і не бачу. Перед очима все у суцільному тумані. Сьогодні мені повідомили діагноз, який з вуст старого ескулапа прозвучав, як вирок. Він повідомив, що я ВІЛ-інфікована. І додав, що це поза всяким сумнівом.
Вдома я довго ревла, потім багато роздумувала. Зрозуміло одне, тепер мені не потрібно мріяти про вищу освіту, цікаву роботу. Навіть коханого слід забути. Нічого не потрібно… Мені прийшла ідея накласти на себе руки, та поки що я її відклала. В усякому разі це зробити ніколи не пізно. І чому я вирішила, що усі обов’язково повинні дізнатися про мої відвідини анонімної амбулаторії. Адже крім мене й того лікаря більше нікого не було в кабінеті?
Може ніхто не дізнається?!
Три дні я не відвідувала школу – мені було зле. Хоча «на носі» випускні іспити готуватися до них, мені здавалося, більше не було потреби…
У четвер я намірилася-таки піти до школи. Про те, що лікарської таємниці не існує в принципі й про мій діагноз усім стало відомо, я зрозуміла вже по тому, як моя подруга Оксана демонстративно зібравши речі пересіла за іншу парту. Усі в класі шепотілися, скоса позираючи на мене. Деякі навіть хижо всміхалися.
Безжально довго не йшла вчителька. Нарешті в клас увійшла Надія Степанівна й заволавши з порогу «Годі!» розпочала урок літератури.
На перерві стало зрозуміло, що не лише мій клас – уся школа знала про те, що говорив мені лікар на одинці. На мене тикали пальцем навіть учні початкових класів, а вчителі намагалися триматися на значній відстані…
Наступного дня я знову відважилась піти в школу, та надто швидко пожалкувала про це. Хоча перший урок вже давно повинен розпочатися, у класі я нікого не виявила. В очі кинувся клаптик паперу, який одиноко лежав на моїй парті. «Ми не бажаємо дихати з тобою одним повітрям» - коротко було написано там…
По дорозі додому я завітала до аптеки. Як добре, що в кишені віднайшлося трохи грошей…
Сьогодні мене перевели у звичайне відділення. Говорять, що медики доклали зусиль, аби витягнути мене «з того світу». Навіщо вони це зробили? Я не хочу… жити. Я просто лежала на ліжку й ні про що не думала. Втомилася думати...
Раптом мій спокій порушила молоденька сестричка, яка дізнавшись, чи мені нічого не потрібно повідомила, що до мене відвідувач. Візитером виявилася тиха однокласниця Яна, котру я чомусь ніколи не сприймала. Дівчина була надто сором’язлива й здавалася дивакуватою.
- До тебе можна? – несміливо запитала Яна й поклавши на старезний столик два величезних жовтих яблука сіла на край ліжка. - Слава Богу, що усе владналося, - спокійно повідомила вона. – Усі з нетерпінням чекають на тебе.
Дівчина просто сиділа не відаючи, що додати до сказаного. Нарешті вона глибоко зітхнула й попрямувала до виходу. Затримавшись ще на мить, Яна проказала:
- Не роби більше так. Ніколи…
Мені знову стало важко. Я довго й голосно ревла.
«Що це, візит ввічливості?», - гадала я. – «В усякому разі, тебе «мила» Яна, мені найменше хотілось би зараз бачити».
Через кілька діб мене виписали додому. Мене щоденно відвідував психолог, який даремно намагався донести до мене «добре й вічне». В школу я більше не збиралася. Як жити далі не знала. Чи потрібно жити?..
Мої гірки роздуми обірвав телефон. Мама повідомила, що це до мене. Я не встигла її попередити, що «мене не має вдома», отож мусила брати слухавку.
- У апарата, - ледве вичавила з себе я, заздалегідь приготувавшись почути щось гидке на свою адресу.
Телефонував Денис. Хоча він відрекомендувався, йому не обов’язково було це робити. Його голос я упізнала б із тисячі. Денис вважався найкрутішим хлопцем нашої школи, отож не дивно, що у нього були закохані всі дівчата. Не виключенням була і я.
- Приходь завтра до школи, тебе ніхто більше не зачепить! – твердо сказав він. – Вибач, що так сталося. Ми повели себе непорядно. Якщо ти не проти, давай сьогодні усе обмізкуємо будь-де за філіжанкою кави.
Вечором, гуляючи міськими спорожнілими алеями, від Дениса я дізналася про те, як тиха Яна таємно прочитала гору спеціальної літератури, щоб розповісти наскільки мій діагноз не шкідливий для оточуючих. А ще вона зуміла донести, що «це» може статися з будь ким і в будь-який час. Потім Денис довго говорив зі мною на різні теми, ми багато сміялися, а біля мого будинку він… поцілував мене…
За кілька годин ранок, але я ще не зімкнула очей. Мені ще ніколи не було так… ДОБРЕ. Боженько, невже для того, щоб стати найщасливішою на планеті, потрібно спочатку стільки вистраждати?! Я впевнена, що крім батьків, ще принаймні двом людям не байдужа моя доля - моєму коханому й новій подрузі. Тільки вона про це ще не знає. Я повідомлю їй про це завтра. Ні… вже сьогодні…