Дяченко Ірина, смт Липова Долина Сумської обл.
Вікова категорія - від 13 до 17 років
Осінь. Школа. Сиджу одна за партою. Через декілька хвилин – дзвінок. Дивлюся у вікно. Там – він. Іде з друзями. Веселий, усміхнений…
Клас. Мої однокласники сідають на свої місця, а ось і він… Хм, нічого не скажеш, вихований. Наталю пропустив, а тепер подав книжку Альоні. А я? Чому на мене ніхто не звертає уваги? Невже я справді людина-невидимка?
«Привіт. Ну, не сумуй». Лише ця проста фраза змусила мене відірватися від думок. Це був він… Коли обернулася, то він уже вітався з хлопцями. Раптом наші погляди зустрілися. Він усміхнувся, а я… почервоніла, опустила очі, на моєму обличчі з’явилася посмішка. Та ось у клас зайшла Єлизавета Матвіївна і потрібно було зосередитися на уроці етики. Тема звучала так: «Толерантність. Її роль у житті суспільства». Взагалі-то, урок був цікавим, і всі зробили певні висновки. Я дізналася, що толерантність – це повага, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовисловлювання людської особистості. Одним словом, слід бути культурним, вихованим і поважати думку інших.
Ну ось і дзвінок на перерву. Всі хутко зібралися й побігли відпочивати, а я як завжди приношу одні неприємності. Спускаючись на перший поверх, упала і зламала ногу. Так я потрапила до лікарні. Місяць домашнього відпочинку. Розуміла, що друзів у мене нема, то й не сподівалася, що мене прийде хтось провідати. Дні були одноманітними, навіювали сум. Та одного дня до мене подзвонили у двері. Я потихеньку пішла відчиняти. Що я побачила? Переді мною стояв весь мій клас. Вони принесли мені квіти, фрукти та розповіли багато чого цікавого. Він прийшов також. Денис і Наталя пообіцяли, що допомагатимуть з уроками і приходитимуть до мене кожного дня. Де й поділася нудьга. В цьому проявилася їхня підтримка та турбота про мене, але головне те, що я відчула – це справді щиро. Мені було приємно. Я була щасливою, та до того ще й він… За ці дні «підтягнула» деякі предмети і знайшла друзів серед своїх однокласників.
Через три тижні я повернулася до школи, вже не новенькою, як раніше, а другом, потрібною людиною. Та і взагалі, у нашому класі все стало по-іншому. Діти були рівні, і кожен не відмовлявся допомогти у важкій ситуації, старався підтримати. Ми отримали звання найдружнішого і найкультурнішого класу в усій школі. Гадаю, що уроки толерантності пройшли для нас недаремно. До того ж , будучи дев’ятикласниками, важкими тінейджерами, для нас це певне досягнення. Особисто я більше не відчувала дискомфорту, а з Денисом – стали найкращими друзями.
Я зрозуміла, чому так важливо цінувати індивідуальність іншого, і відчула, як це приємно, коли цінують тебе.
|
