Іваннікова Катерина, м. Суми
Вікова категорія автора- від 13 до 17 років
Широкий шкільний двір був залитий сонячним світлом. Ранкову тишу пронизували ледь-ледь помітні золотаві промінці. Нова блакитна школа весело підморгувала їм блискучими вікнами. Задумливо шелестіли старі ялини. Ішов урок…
До школи прямувала молода жінка, вдягнена у світло-коричневе пальто. Вона йшла неквапливо, ніби знехотя, час від часу поправляючи зачіску, попсовану пустотливим вітром. Її сині очі кольору літнього неба байдуже дивилися на світ перед собою. В них читалися тільки сум і безнадія.
Вже другий рік вона викладала у школі. Навіть власний предмет – колись улюблена математика – перестав цікавити її. Жінка була… а, зрештою, не була вона ще жінкою… Дівчина, зовсім молода, у душі якої багато залишилося від тих, кого вона навчала математики. І вислів «Життя тільки починається!» міг би стати основою її цілей та бажань. Проте життя вже давно почалося і встигло відкрити себе їй… причому з найгіршого боку.
Тяжкий тягар проблем і турбот давив на плечі, важко було звикнути до нього. Кожен день починався однаково: сірий, безрадісний ранок, потім школа – майже цілий день серед дитячого гамору у благородній справі педагога. Тепер це був лише обов’язок. Потім знову дім… А там – старенька бабуся, що майже не мала змоги рухатись. А через декілька кварталів від дому, у великій дитячій лікарні – її дев’ятирічна сестра Леся, що мужньо зносила хворобу і вірила у своє швидке одужання. Вона теж вірила, старалася, як могла. Проте виходило все гірше з кожним днем… Такі хвороби не завжди виліковуються, і вона, на відміну від меншої сестри, це знала. Знали це й батьки, що працювали десь далеко за кордоном і навідувалися додому досить рідко. Вони запевняли її, що приїдуть, як тільки з’явиться можливість, що зараз про це й мови бути не може. Але вона їм не вірила. Вона взагалі не вірила нікому… У свої двадцять чотири вона перестала вірити в щастя і збиралася жити з цим все життя.
Пронизливо задзвенів дзвоник у школі, вона прискорила ходу. Треба встигнути до початку другого уроку. Назустріч їй вибігло кілька хлопчаків.
- Здрастуйте, Оксано Дмитрівно!
- Доброго ранку, Оксано Дмитрівно!
- Добридень, Оксано Дмитрівно!
Вона механічно кивнула головою у відповідь на привітання, проте не сказала нічого. Її чекала важлива справа, не можна відволікатися на щось інше.
У школі вона попрямувала до директорського кабінету. Постукала. У відповідь –
|
