Вірші есе твори

v063. Лише разом

Городиський Іван, м. Львів
Вікова категорія автора- від 17 до 24 років

Давай погодимось мати протиріччя
Роберт Льюїс Стівенсон

Лише разом

Часом мало просто жити поруч. Часом мало прагнути того самого. Адже всі добрі прагнення, всі наші спільні мрії, можуть розбитися, лише внаслідок того, що ми не сприймаємо, не поважаємо один одного. Не можливо досягти цілі без єдності. А єдності неможливо досягти без поваги, терпимості та толерантності.
Люди, які йтимуть пліч о пліч до цілі, але при цьому керуватимуться лише власними інтересами та переконаннями, ніколи не отримають бажаного. А зараз, в Україні, ми можемо бачити, щось саме таке. Всі ми, кожен з нас прекрасно знає, що треба зробити, щоб в нашій державі все (чи принаймні хоч щось) змінилося на краще. Але надто мало хто розуміє, що починати слід із самого себе та своїх ближніх.
Чи часто ми можемо спокійно вислухати думку стороннього, протилежну нашій? Чи часто ми може відреагувати на неї, не ображаючи іншого? Чи часто ми можемо згодитися з тим, що інший правий, а ти ні? Чи часто ми можемо дійти до компромісу? А це і є толерантність.
Дивна річ, але самі слова «толерантність», «терпимість» не є надто вживаними в нашому побутовому спілкуванні, їх нечасто можна почути в ЗМІ. За останні роки, наш слух звик до багатьох іноземних слів, які ще небагато часу тому, ми навіть не знали, але такі прості слова ми чомусь вживаємо рідко. Ми можемо легко говорити про «перспективи євроінтеграційних процесів в ситуації глобальних викликів» чи про «показники інфляції економіки в умовах світової економічної рецесії», але про такі, прості на перший погляд, речі, одразу, щось сказати не можемо.
Та й зміст який ми вкладаємо в саме слово «толерантність» часом буває надто загальний. Ми можемо говорити про терпимість на расовому, національному, релігійному чи політичному ґрунті – це зрозуміло. Але ж терпимість повинна існувати (і існує) і на рівні індивідуальних та колективних комунікацій.
В нашому повсякденному спілкуванні, коли за день ми в магазинах, в громадському транспорті, на роботі чи під час навчання, просто на вулиці, стикаємося із сотнями людей, сотнями різних людей. Кожен з них живе своїм власним життям, але волею долі, ми живемо поруч з ними. І маємо виявляти до них толерантність – елементарну (і, десь, банальну) ввічливість, повагу і т. д.
Адже кожен з нас десь прагне того самого – достатку, стабільності, здоров’я і т. і. Всі ми, мешканці України, маємо і спільні цілі на рівні народу – прагнемо в Європу. І навіть, якщо не всі згодні з кінцевим вступом в політичну все європейську організацію – Європейський Союз, то вже точно всі хочуть, щоб Україна досягла європейських стандартів життя.
Але ж європейські стандарти – це не просто „євроремонт” (який, насправді, не має жодного відношення до Європи), хороші дороги, чисті вулиці і таке інше. Європейські стандарти – це чи не в першу чергу і нематеріальні речі, певні духовні і моральні цінності, а серед них і толерантність.
І, можливо, перед тим як досягнути матеріальних стандартів, ми повинні досягнути нематеріальних, в тому числі і толерантності до себе і до інших. Бо до Європи неможливо потрапити (чи стати нею) якійсь частині українців: нею стане або вся країна, і всі українці разом з нею, або ніхто. І досягти ми цього можемо лише разом, розуміючи і поважаючи думки, переконання та дії інших.
Але чи готові українці до такого рівня толерантності? Якщо ми поглянемо на наше суспільство, то ми власне й можемо побачити, що маючи спільне прагнення достойного та забезпеченого життя, ми не здатні виявити толерантність один до одного, не здатні домовитися між собою та об’єднатися. І брак толерантності є проблемою усього українського суспільства.
Чи не кожного дня ми можемо чути в новинах про те, що політичні лідери та партії не можуть домовитися між собою, через розбіжності в деяких, якщо добре придивитися не таких і важливих питаннях. І заважають їм в цьому: політична послідовність, відповідальність перед виборцями, логіка політичного процесу etc. Будь-який відступ від цього, стає можливим, лише задля посад чи особистої вигоди. І ніхто не здогадається стати толерантним, що можна просто спробувати зрозуміти один одного, заплющити очі на протиріччя і об’єднатися.
І в своєму відсиланні до «політичної відповідальності перед виборцями» вони десь є правими. Хоч і багато сказано, що українців Сходу та Заходу насправді нічого не ділить, але ж голосуючи за ту чи іншу політичну силу, ми і голосуємо за ті речі, які ділять політиків, а отже і нас.
2004 рік розділив українців. Одні прагнули перемоги, а перемогу неможливо здобути без поразки візаві. Пізніше переможені прагнули реваншу, а переможцям здалося, що перемога не повна. І ніхто напевно навіть не помітив, що замість шляху вперед, ми вже давно відкочуємся назад.
Ми шукаємо вихід з цієї ситуації, шукаємо його у Брюсселі, Москві та Вашингтоні, замість того, щоб шукати його в серцях, душах та очах один одного. Замість того, щоб виявляти толерантність. Замість того, щоб спільно рухатися по шляху – до Європи чи ще кудись, але рухатися вперед, до кращого життя.
Але досягнути такого рівня взаєморозуміння та толерантності, ми зможемо, лише якщо зрозуміємо, що поважати інших ат їх цінності, ставитися до них толерантно, це зовсім не означає піти всупереч своїй гордості. Це означає переступити через власну пиху.